Станції метро і шрифти. До чого тут авторське право? Ч. 2

У пошуках творчих рішень

Отож, наріжне питання нашого аналізу має бути таким: чи втілює напис на станції будь-які творчі рішення авторів її проєкту?

Відповісти можна однією з улюблених фраз юристів: it depends.

Ми можемо поглянути на зміст: що саме автори «написали» на стіні станції. І якщо вмістити назву станції метро на стіні станції метро виглядає доволі тривіальним, — це тому що так воно і є.

Насправді, в автора проєкту не було іншого вибору, аніж обрати саме слова «Дружби народів» для цього напису. Хоча, очевидно, ця назва не є чимось внутрішньо притаманною цій станції — хтось ухвалив рішення її назвати саме так — у процесі розроблення та реалізації архітектурного проєкту назва вже була fait accompli, доконаним фактом об’єктивної дійсності.

Можна сказати, що зміст цього напису цілком продиктований його функцією: відбивати назву топоніма. На етапі проєктування станції автори не мали жодної творчої свободи у його виборі.

Але ми можемо змістити фокус на те, як автори вирішили зобразити ці два слова. Так, це якраз про використаний шрифт. Щоб з’ясувати, чи відбиває він будь-які творчі рішення, потрібно задати два запитання: (1) чи могли автори обрати інший шрифт?, та (2) чи зумовлений вибір цього шрифту винятково утилітарними міркуваннями?

Відповідь на перше запитання — так, а на друге — ні. Ця комбінація дозволяє стверджувати: вибір шрифту був власним творчим рішенням.

І тепер ми підходимо до доволі нетривіального питання: чи є предметом охорони авторським правом лише що у поєднанні з як? Чи оце як може бути самостійним предметом захисту? Іншими словами, чи мають автори проєкту авторські права лише на конкретний напис «Дружби народів» обраним ними шрифтом — чи на цей шрифт як такий? Або, можливо, правда десь посередині?..

Немайнові права й авторський задум

Насправді, серед згаданих запитань бракує ще одного: на яке зі своїх прав автори потенційно можуть покликатися у вимозі зберегти оригінальний шрифт? Найімовірніший кандидат — немайнове право на недоторканість твору.

У чинному Законі про авторське право і суміжні права це право сформульоване у такий спосіб (стаття 11(1)(4)):

«право вимагати збереження цілісності твору, протидіяти будь-якому перекрученню, спотворенню чи іншій зміні твору, у тому числі супроводження твору ілюстраціями, передмовами, післямовами, коментарями тощо без згоди автора»

Це формулювання відтворює статтю 6bis(1) Бернської конвенції, навіть дещо розширюючи її. Конвенція мовить про право автора заперечувати проти перелічених дій, якщо вони «можуть завдати шкоди його гідності чи репутації» («would be prejudicial to his honor or reputation»), у той час як чинний український закон такого уточнення не містить (на відміну від попередньої редакції 2002 року).

Немайнові права автора ґрунтуються на тезі про те, що твір є маніфестацією і своєрідним «продовженням» особистості автора. У праві на недоторканість твору стає важливим суб’єктивний аспект творчості, тобто власне творчий задум автора, як його втілено в певному творі.

Акцент на суб’єктивній стороні може здатися незвичним, особливо у світлі принципу, за яким авторське право не захищає ідеї, а лише їх об’єктивне вираження. Адже «задум» автора — це власне ідея, яку він намагався втілити у творі.

Щоб розв’язати цю проблему, важливо розуміти контекст, у якому з’явилася дихотомія ідеї/вираження. Вона має на меті обмежити у першу чергу майнові права автора, як-от право відтворювати твір. Іншими словами, цей принцип не дозволяє авторові твору монополізувати втілені у ньому ідеї через право забороняти іншим створювати твори, які «відтворюють» цю ідею.

Утім немайнові права, на відміну від майнових, не утворюють «монополії». Вони стосуються конкретного твору і встановлюють обмеження для інших лише щодо цього твору (а не щодо змісту інших творів).

Тож, наприклад, якби майнові права на «Місто» Підмогильного досі діяли, спадкоємці автора могли б заборонити поширення творів, які дослівно відтворюють фрагменти роману, запозичують його сюжет (із певним рівнем докладності) та, можливо, мають тих же персонажів, що й оригінальний твір.

Але майнові права не перешкоджали б будь-кому іншому написати роман про молоду людину, яка переїжджає із села до Києва у 20-х роках ХХ століття, урбаністичний роман чи — словами Степана Радченка — роман «про людей». Усе це — ідеї, які на щоразу вищому рівні абстракції присутні у «Місті». Автор та його спадкоємці не мають монополії на них.

У рамці немайнових прав це розрізнення не має такої ж значущості. Ми можемо уявити дуже різні способи видозмінити цей твір: починаючи від невдалої редактури до кардинальної зміни сюжету. Уявімо, що хтось втрутився у суто «формальні» ознаки тексту Підмогильного, залишивши при цьому сюжет цілковито незмінним. Якщо видозмінений текст хтось видаватиме за оригінальний твір, це порушуватиме право на недоторканість твору й тій же мірі, як і якби, ідеально зберігши авторську стилістику, хтось переніс дію роману у ХХІ століття.

Ситуація, однак, була б дещо іншою, якби хтось вирішив скопіювати сюжет або стилістику «Міста». Саме тут вступила б у гру дихотомія, про яку я вів мову вище; і ми мали б поставити собі запитання: де завершується ідея і починається її конкретне втілення (що було б дещо легшим у випадку із сюжетом, і зовсім нелегко — у випадку зі стилем).

Ба більше, право на недоторканість твору іноді може поширюватися не лише на зміст твору як такий, але і на те, що у творі відсутнє. Як, скажімо, у справі Snow v Eaton Centre Ltd, де автор скульптури, яка зображувала канадійський гусей у польоті, успішно послався на своє немайнове право з тим, щоб заборонити одягати на них різдвяні стрічки. (Навряд чи він міг задіяти своє майнове право, щоб заборонити іншим створювати твори, які б зображували гусей без різдвяних стрічок.)

У підсумку, право на недоторканість твору охоплює як його що, так і його як, себто усю повноту авторського задуму.

Повернімося тепер до «Дружби народів»/«Звіринецької». Особливість нашого випадку в тому, що автори проєкту станції ніяк не впливали на вибір її першої назви. Їх творчий задум охоплює лише форму, а не зміст. Його можна було б сформулювати так: «На стіні платформ виконаний напис, що за змістом відповідає офіційній назві станції, якою б вона не була, з використанням саме цього шрифту.» (Якщо вам здалося, що це чимось схоже на невизначений умисел у кримінальному праві, то вам не здалося.)

То виходить, якщо архітектори будуть заперечувати проти зміни оригінального шрифту, вони зможуть зобов’язати метрополітен використати саме його? Звісно, it depends… але шанси є.