Станції метро і шрифти. До чого тут авторське право? Ч. 1

Давайте розбиратися.

Станція — це твір?

First things first: авторське право охороняє твори. Отож, спершу необхідно визначитись, чи належить станція метрополітену до цієї категорії.

Чи є щось «твором» — лише на позір просте питання. З часом поняття твору еволюціонувало у значенні. Якщо на ранніх стадіях розвитку авторського права воно було ближчим до повсякденного розуміння (котре пов’язує твір з його естетичною цінністю), то згодом воно набувало все більш і більш технічного значення, одночасно позбуваючись критерію естетичної значущості.

У ЄС ця тенденція проявилася дуже яскраво. Загалом, європейське законодавство з авторського права доволі фрагментарне: як правило, воно стосується лише окремих аспектів, що потребують гармонізації для уникнення перешкод у функціонуванні внутрішнього ринку. Але навіть попри це Суд справедливості ЄС (Court of Justice of the European Union, CJEU) буквально за одне десятиліття спромігся сформувати практику, яка де-факто запровадила єдиний загальноєвропейський стандарт «твору»: власне інтелектуальне творіння автора, яке має об’єктивну форму.

Цей стандарт є одночасно необхідним і достатнім: країни ЄС не можуть надавати охорону авторським правом будь-чому, що не є «власним інтелектуальним творінням», але не можуть встановлювати жодних вищих вимог.

Формулювання з рішень CJEU було майже буквально запозичено у чинному Законі України «Про авторське право і суміжні права» (2022). Він визначає твір як «оригінальне інтелектуальне творіння автора (співавторів) […], виражене в об’єктивній формі», а оригінальність — як «ознаку (критерій), що характеризує твір як результат власної інтелектуальної творчої діяльності автора та відображає творчі рішення, прийняті автором під час створення твору».

Хоча наш Закон не деталізує, як виокремити «творчі рішення, прийняті автором», певні вказівки на це можна віднайти у практиці CJEU. Загальний лейтмотив такий: творчі рішення мають місце тоді, коли існує певний ступінь творчої свободи і автор скористався з неї.

Наприклад, у справі Bezpečnostní softwarová asociace (С-393/09) Суд визнав, що інтерфейс комп’ютерної програми у тій частині, у якій він продиктований виконуваною функцією, не передбачає місця для творчих рішень автора. Відповідно, він підлягає охороні авторським правом лише у тих елементах, які не зумовлені своїм функціональним призначенням. Схожого висновку CJEU дійшов також щодо футбольних матчів (справа Football Association Premier League Ltd and Others, С-403/08 та С-429/08): рухи футболістів зумовлені, у першу чергу, правилами гри, що не лишає достатнього простору для творчих рішень.

Напевне, найближчою до випадку зі станцією є справа Brompton Bicycle (С-833/18) — хоча конкретним предметом розгляду CJEU у ній було питання про можливість охорони авторським правом зовнішнього вигляду велосипеда. Річ у тому, що у цій справі Суд сформулював загальний принцип визнання твором форми прикладного об’єкта. Суголосно своїй попередній практиці, він розмежував елементи форми, які зумовлені суто технічною ціллю і, відповідно, не лишають простору для творчості, та елементи, які цій цілі не слугують — а тому можуть втілювати творчі рішення і давати підстави вважати відповідний об’єкт «твором».

Озброївшись цією оптикою, ми можемо наново поглянути на «Звіринецьку». І побачимо у ній сукупність різного роду рішень, певні з яких повністю підпорядковані її функції (наприклад, підземна станція має бути сполученою з тунелями і з поверхнею), а певні — ніяк з функцією не пов’язані (наприклад, конкретне поєднання світлих ліній на темному тлі підлоги). Тож у ній є бодай деякі елементи, які відбивають власні творчі рішення архітекторів.

Станція була твором у 1991 році?

Як ви могли помітити, «власне інтелектуальне творіння», що перекочувало до українського законодавства з практики CJEU, є порівняно молодим концептом. Про нього як про єдиний стандарт авторського права Суд вперше зауважив у 2009 році у рішенні у справі Infopaq (С-5/08).

Але наша станція була створена задовго до цього. Якщо бути точним, її відкрили 30 грудня 1991 року. У тому вигляді, в якому ми знаємо його зараз, стандарту «власного інтелектуального творіння» на той момент ані в ЄС, ані в Україні в явному вигляді не існувало.

Відповідно, перше запитання — чи є станція «твором»? — варто ставити з одним уточненням: чи була станція «твором» на момент її створення, у 1991 році? Лише в такім разі в авторів виникли авторські права, які, імовірно, досі існують у 2023 році, і на які вони можуть послатися в обґрунтування своєї вимоги.

Відповідь потрібно шукати у законодавстві совєтського періоду: Цивільному кодексі Української РСР 1963 року і Основах цивільного законодавства Союзу ССР 1961 року.

На щастя, ми вже встигли проштудіювати обидва документи під час роботи зі справою «Квітів України», адже у ній ставало дуже схоже питання: чи була будівля, зведена у 1985 році, «твором» у розумінні тодішнього законодавства.

Загальносовєтські Основи цивільного законодавства у цьому питанні доволі лапідарні, хоча сформульовані широко: вони поширюють охорону авторським правом на «твори науки, літератури або мистецтва незалежно від форми, призначення чи вартості твору, а також способу його відтворення», які «виражені у будь-якій об’єктивній формі» (стаття 96).

Ці формулювання дослівно запозичив Цивільний кодекс Української РСР, з тією відмінністю, що він доповнив їх невичерпним переліком різних категорій творів.

Хоча цей перелік і має важливе значення у справі «Квітів» (адже він прямо згадує «твори архітектури», до яких не можуть не належати зведені будівлі), він є лише ілюстративним. Єдиним нормативним визначенням «твору», на підставі якого можна було б виокремлювати сутнісні ознаки цього поняття, лишається рекурсивна вказівка на «твори науки, літератури або мистецтва». Іншими словами, совєтське законодавство вживає цей термін, передбачаючи, що він має самостійне «позаправове» значення, яке потрібно шукати власне у галузях науки, літератури та мистецтва.

Як не дивно, питання про значення терміна «твір» у ЦК УРСР і терміна «твір» у директивах ЄС не настільки далекі одне від одного, як може здатися.

Коли CJEU розпочинав свої розмірковування у справі Infopaq, він виходив з того, що термін «твір» у праві ЄС має автономне значення, не пов’язане з його вжитком у національному праві країн-членів. Але одразу по тому зауважив, що Директива 2001/29, про тлумачення якої ішлося у справі, також не містить окремого визначення «твору».

Відповідно, оскільки CJEU не міг звернутися до тексту самої директиви, він вирішив тлумачити «твір» у світлі його звичайного значення, яке я вище назвав «позаправовим». У цьому розумінні формула «власне інтелектуальне творіння» скидається скоріше на спробу CJEU описати ознаку, яка є внутрішньо притаманною будь-якому твору. Іншими словами, Суд мав на увазі, що «твір» і «об’єкт, що втілює вільні творчі рішення автора» — це два взаємозамінні способи назвати одну і ту ж групу об’єктів. Інтерпретація CJEU претендує на універсальність, адже відсилає до внутрішньої ознаки твору, яка не залежить від конкретного правового режиму.

Звісно, окремі країни можуть висувати до творів ще додаткові вимоги (це не стосується країн-членів ЄС, які пов’язані пост-Infopaq’івською юриспруденцією CJEU). Скажімо, законодавство США містить закритий (вичерпний) перелік категорій творів, які охороняються авторським правом (17 USC § 102(a)); подібна вимога відома як вимога категоризації. Менше з тим, додаткові вимоги залежать від формулювань конкретних законодавчих актів у конкретних країнах і не є універсальними.

Чи може виявитись, що у совєтському законодавстві ІІ пол. ХХ ст. «твору» внутрішньо притаманні ті ж ознаки, які CJEU за 20 років «виявив» у своїй практиці? Я би не став виключати такий варіант. Принаймні, він не вступає у суперечність з текстом ЦК УРСР, котрий не обмежує поняття «твір» будь-якими додатковими критеріями, а навпаки — мовить про правову охорону безвідносно до форми, призначення чи інших ознак об’єкта.

Зрештою, Закон «Про авторське право і суміжні права» у редакції 2002 року також не містив явного означення «твору», що не завадило українським судам сформулювати неявно присутній у ньому критерій оригінальності, який змістовно тотожний обговорюваному вище стандарту з практики CJEU.

Авторитетно відповісти на це питання міг би Верховний Суд, який наразі розглядає нашу касаційну скаргу у справі «Квітів». (Хоча я припускаю, що ВС зосередить свою увагу на конкретній згадці «творів архітектури», не виходячи на вищий рівень абстракції з тим, щоб визначити сутнісні ознаки будь-якого «твору» взагалі.)

Отож, ми з’ясували, що на «атомарному» рівні об’єктом охорони авторським правом є (і, схоже, завжди було) об’єктивоване творче рішення.

Це, як то кажуть, база, з якою я вас наразі і залишу.

To be continued…